Втеча з озера і верф

План

Жовтень 2025-го. План: підготувати її до дороги. Щоглу зняти й закріпити на палубі, баки злити, усе зайве зняти. Потім вантажівкою відвезти на верф на узбережжі; тоді я думав про Рокпорт. Поставити на кілька місяців на берег і нарешті зробити все, чого не міг зробити на воді:

• замінити кінгстони на композитні
• полагодити кронштейн гребного вала
• зробити заземлення від блискавки
• перевірити перо стерна й полагодити, якщо треба
• замінити вісь шверта, залежно від того, наскільки все погано
• полагодити все, що знайду під водою (я був певен, що щось та знайдеться)
• підготувати й пофарбувати борти
• зняти всю стару фарбу з дна, бар'єрне покриття, новий необростайник
• заново покрити щоглу і гік
• новий стоячий такелаж
• перепровести щоглу з кабель-каналом усередині й усіма новими дротами
• радар, триколірний вогонь, полагодити камеру на топі щогли
• AIS

Потім спустити її на воду й відвести до нової домашньої марини в Галвестонській затоці.

Спершу вітрила, лазиджек, латі й подушки кокпіту зняли й склали в каюту. Гік зняли й закріпили. Щогла чекала своєї черги.

А-подібна рама з брусків 2x4

Зняти щоглу мені довелося самому. Надихнувшись відео на YouTube, я збудував А-подібну раму з брусків 2x4. Кожна нога — чотири 10-футові бруски: два середні затиснуті між крайніми й скручені болтами, тож нога виходить майже в три бруски завдовжки. Верх має бути приблизно на 3 фути вище центру ваги щогли, десь на висоті 24 футів. Нижній брусок я вкоротив приблизно на 2 фути й зрізав під кутом, щоб краще стояв на палубі, а від ковзання його тримає планшир. З перекриттям по 1,5 фута кожна нога вийшла завдовжки 25 футів.

Я поклав ноги на палубу й з'єднав верхівки рим-болтом, за який потім підніматиму щоглу. Потім підняв раму гротовим фалом. Робити це самому було цікаво: крутити лебідку й водночас переставляти ноги на місце. Я просвердлив планшир, щоб прив'язати кожну ногу, а потім поставив поперечки й розкоси для жорсткості.

Проклятий день

День щогли був трохи проклятий. Ми з моїм другом Євгеном домовилися зустрітися о 7 ранку, але йому довелося їхати в об'їзд, і він приїхав десь о 9. Дві прохолодні години втрачено. Потім я зрозумів, що забув спорядження для лазіння, і з'їздив додому й назад. Ще година. Згодом мені дуже бракувало тих годин: було лише 26 °C, але під повним техаським сонцем, і щонайменше тричі я був на межі теплового удару.

А потім ми «впустили» щоглу дюйми на два. Я так зосередився на тому, куди і як її посадити, що витравив усю мотузку в поліспасті й забув стежити за кінцем.

Після цього треба було зняти А-раму. Ми зняли поперечки, відв'язали ноги й почали опускати її вперед. Ідея була поставити низи ніг на причал і розібрати її там. Але я геть забув про шпринги, що тримали човен від руху вперед. Щойно ноги стали на причал, човен поїхав уперед на 3–4 фути. Рама нахилилася десь на 30 градусів, одна нога застрягла між причалом і стійкою леєра, і брусок 2x4 тріснув. Далі все йшло як у сповільненому кіно. Рама впала й м'яко лягла, переважно на леєри. Нам пощастило: нічого не зламано, ніхто не постраждав. Фото немає, ми були трохи зайняті.

День втечі

Перевізника я замовив за пів року, на 11 листопада. Звісно, нічого не пішло за планом. Ми впоралися з запізненням на день, з іншим трейлером, іншою вантажівкою й іншими людьми, що допомагали з підйомом. Але впоралися.

Почалося все рано-вранці під Остіном. О 6:30 ми зустрілися в марині, щоб на моторі дійти до Austin Yacht Club, де її мали підняти. Від'єднати берегове живлення — і вперед. Прощавай, Commanders Point Marina. Чотири роки ти була чудовим домом, але ми рушали далі. «Віра» теж попрощалася: її останні 30 хвилин на моторі озером Тревіс.

Завантаження тривало довго. Ніхто не хотів лізти у воду, щоб підлаштувати трейлер, тож вийшло чотири спроби: завести її на плаву, подивитися, як сидить, відвести назад, витягти трейлер, підкрутити опори, знову заїхати й пробувати ще раз.

Десь об 11 ранку ми були майже готові їхати. Саме коли Роб збирався чіплятися, Фред, власник трейлера, крикнув: «Не так швидко! Мені треба поміняти всі шість колісних підшипників. Будете готові завтра зранку». Оце сюрприз. Верф чекала нас у вівторок, мені довелося брати ще вихідні, а Роб не планував витрачати ще один день. Майстерня Фреда цілий день працювала над трейлером і відпустила його пізно ввечері.

Наступного ранку о 7 ми вирушили: попереду вантажівка з трейлером, а я позаду на своєму пікапі, здебільшого щоб звільняти їм місце для перестроювання. Близько 220 миль. Лише одна проблема: посеред дороги лопнула шина трейлера, а ні в кого не було ні домкрата, ні балонного ключа. Тож я поїхав у найближче містечко їх купувати. Зупинка на каву — і знову в дорогу. А потім шістдесят миль на годину лівою смугою через центр Х'юстона, з вітрильником позаду. Х'юстон навіть оком не моргнув.

Десь о пів на другу ми були на верфі. Через годину з'явився власник і 20 хвилин заводив тревел-ліфт. Розвантаження пройшло швидко й легко. І ось вона стоїть на опорах, за 300 футів від великої води. Ми з нею чотири довгі роки працювали заради цієї миті.

Дев'ять днів на березі

Потім почався робочий марафон. Багато днів «на човні чотири руки»: Марія і я або Вік і я. Деякі дні я працював сам.

Перший великий сюрприз — кіль. Схоже, колись вона налетіла на каміння, або хтось надто часто й надто різко скидав шверт. Близько 18 дюймів у нижній передній частині кіля повністю розшарувалися. Спершу я намагався зберегти трохи оригінального матеріалу для форми, але згодом вишліфував усе до доброго склопластику.

Я зробив «колгоспний» тест на вологість: поліетиленовий пакет, приклеєний скотчем до корпусу. Вода не виступила.

Пошкодження йшло приблизно на дюйм углиб і на 18 дюймів у довжину. До зворотного боку я дістатися не міг, бо шверт сидить у своїй кишені, а човен стояв на опорах. Тож я вишліфував ще більше, на скіс 1:20, щоб було на що наростити. Знайшов шматок піни як тимчасову опору для перших шарів і обгорнув вощеним папером, щоб не заформувати її туди назавжди.

Потім за один день на передню частину кіля лягло близько десяти шарів 1708, групами по п'ять з перервами в кілька годин: маленький, більший, ще більший, і знову. Наостанок — обгортка на всю довжину, від 3 дюймів завширшки до 30 дюймів довкола кіля. Для основного нарощування — поліефірна смола.

Потім я зашліфував усе по формі.

Далі латки, шпаклювання і шліфування скрізь. Одного набору шпаклівки на 2 кварти точно не вистачило; я замовив галон.

Дев'ятий день був холодним, близько 9 °C зранку, тож завдання було тримати епоксидку в теплі. Я просвердлив отвір під новий кінгстон для кондиціонера, цього разу в правильному місці, щоб у шлангах не було повітряних пробок: примірка зсередини, маленький пілотний отвір зсередини, потім повний розмір зовні. Просто з цікавості поміряв товщину дна.

Друге коло шліфування бортів. Це я.

Потім ми з Марією нанесли перший шар бар'єрного покриття. Фінальне шліфування, протирання знежирювачем TotalBoat, малярний скотч, фарба. Я забув міксер, тож бар'єрне покриття мішав руками. Перший галон був на мені. Кінець 234-го дня перебудови: мій бік і бік Марії.

На воду

Лютий 2026-го. Вихідні скінчилися, зроблено багато, і ми були готові до щогли, фарби на дно поворотного кіля і до води. На добраніч, солодких снів, «Віро».

У п'ятницю зранку верф допомогла нам краном поставити щоглу. Ми з сином Андрієм за якихось 40 хвилин поставили її й натягнули достатньо, щоб залізти й відчепити кран. Ми не знали, наскільки близько над нами лінія високої напруги. Виявилося, що доволі близько, але нікого не вдарило. Потім її підняли тревел-ліфтом, щоб ми пофарбували шверт і низ кіля, а спуск на воду перенесли на кінець дня.

Коли вона висіла в повітрі, я побачив, що шверт потребує серйозної роботи. Відпущений, він хитається занадто далеко вперед. Між віссю і підшипником великий зазор, без накладок ковзання, тож низ шверта гуляє дюймів на 10 з боку в бік. І кілька дюймів шверта поколоті. Часу в мене вже не було, а ще тиждень-два на березі я не хотів. Галвестонська затока однаково дуже мілка, і повна осадка з опущеним швертом, близько 6-1/2 футів, мені років зо два не знадобиться. Тож полагоджу пізніше, може, навіть на воді. Андрій почистив шверт і низ кіля, і ми нанесли два шари TotalBoat Spartan.

І вона знову опинилася на воді.

П'ятниця, 13-те, низький міст і туман

Ми вийшли з Hillman Boatyard у Дікінсоні о 5 вечора, дочекавшись повної води, щоб у каналі вистачало глибини. Пункт призначення: Kemah Boardwalk Marina.

На самому початку стояв міст заввишки 44 фути, а наша щогла — близько 46 футів. Тож ми проявили винахідливість. Ми накренили човен: один хлопець вилазив на гік, другий сильно звішувався за борт, а ще бочку ми пробували використати як додатковий вантаж. Вийшло близько 10 градусів крену. Камера на топі щогли стежила за зазором. Було тісно, дуже тісно, але ми проскочили.

Потім 5,8 морської милі каналом Dickinson Bayou, по знаках, на мілкій воді. Потім 2,6 милі вздовж Галвестонського суднового каналу в бік острова Редфіш, тримаючись подалі від великих суден, 4,1 милі через затоку до каналу Кема і ще 2,3 до марини.

Перша частина була гарною, засвітла. Ближче до заходу сонця почав підкрадатися туман. Потім густішав і густішав, аж поки ми ледве бачили на довжину човна. Вогні каналу ми бачили хіба що за 50 футів. Дві третини шляху ми йшли тільки по приладах, GPS і компасу: рухалися крізь суцільну сірість, довіряючи картплотеру й прислухаючись до інших човнів. На щастя, руху було мало. Коли ми вийшли на створ каналу Кема, стало легко.

Мій хоробрий екіпаж: Віктор і Андрій. 10 вечора, п'ятниця, 13-те, 2026-й. Ми це зробили.

Наступний день і перерва

Наступного дня: прибрати човен, підключити до інвертора батарею на 3 кВт·год, вирівняти щоглу й законтрити всі талрепи й пальці, поставити триколірний вогонь і анемометр, полагодити правий палубний прожектор (від самого початку підключений навпаки), долити й перевірити воду, перевірити кондиціонер від берега й від інвертора, підготувати кріплення радара, повернути біміні.

«Віро», залишайся тут, заводь друзів і почекай мене кілька тижнів. Мені треба два тижні відпочити після такого спринту.

Ці три місяці були, мабуть, найбільшим і найважчим спринтом за всю перебудову. Майже кожні вихідні, плюс купа понеділків і п'ятниць на верфі. Навіть удома я готував деталі, інструмент і плани на наступну поїздку. Тепер човен приблизно за 200 миль від дому: 11 поїздок туди й назад між Остіном і Х'юстоном, близько 4 400 миль, і 24 повні дні на човні. Тож тепер я трохи пригальмую. Мабуть, раз на два тижні, але на повні вихідні. Подивимося, як це піде мені й моїй родині.

Kemah Boardwalk Marina вночі. Втеча вдалася: тепер «Віра» живе біля моря.